собою, він пізніше у „Відродженні нації“ признався, що українські „соціялісти“ накинули себе масам, скористувавшися їхньою несвідомістю й забитістю, і що вся українська влада, вся провідна партійна демократія розійшлася з своїми масами, що вона була соціяльно непослідовна, нерішуча, неясна й несоціялістична.
Отож, у частини московської групи, що намагалася додержуватися в своїй роботі революційности та інтернаціоналізму, після революції швидко виявляються розходження з Винниченком і починаються суперечки з ним. Гострої форми вони не набирали через те, що у самих нас не було чіткої лінії, та й Винниченко відходив від революційної соціял-демократії несміливо, з деякою ніяковістю. Проте у визначніших випадках, як це було з питанням про соціяльну й національну проблему, про війну (Винниченко після революції став виявляти себе оборонцем), наша група виступала одностайно й гостро заперечувала Винниченкові. Однак, відозву до українців-робітників і салдатів, що її випустив Московський комітет УСДРП, здається другого-третього дня лютневої революції, писав Винниченко, і з приводу неї, пригадується, ніяких суперечок в організації не було, крім деяких редакційних виправлень. Відозва підносила гасла Установчих зборів, демократичної республіки та автономії України. Ставлення до рад робітничих депутатів було невиразне, хоч і говорилося, що „на сторожі величної роботи стоять Ради робітничих і селянських депутатів“ і що ця робота на поваленні самодержавства не спинилася, що Установчі збори й демократична республіка є тільки способи досягнення нашої мети — встановлення соціялістичного ладу, тільки етапи на шляху до неї. Треба це завважати, що коли не в більшості, то в чималій частині своїй, організація наша була проти війни без ніяких застережень. Проте ми проґавили у відозві місце із закликом боротись за закінчення війни, не руйнуючи організації оборони. Можливо, що в даному разі мала вплив і та плутанина, що тоді панувала серед російської соціял-демократії в цій справі.
Відозва ця була одна з перших, що відгукнулися на революцію. Її було надруковано, здається, 10.000 примірників і надіслано також на Україну для розповсюдження (дивись відозву як додаток у кінці на стор. 340).
Треба ще згадати хоч у декількох словах про участь Московської організації укр. с.-д. на Всеукраїнській партійній конференції УСДРП в двадцятих числах квітня 1917 р. у Києві. Делеґатами на ній від Москви були Василь Довженко й Ст. Кокошко. Будь-якими постановами у питаннях, що стояли на конференції, ми не були зв'язані, отже кожен з нас репрезентував московську організацію сам по собі. На конференції виникли чималі суперечки, коли розв'язували національну справу. Виявилося, що в цьому питанні спільної думки в партії
