Тільки тепер він зрозумів, для чого їм була потрібна картка дев'ятсот п'ятого року. Він зрозумів, яким козирним тузом зробилася в їхніх руках засмальцьована картка. Тепер він знову дивився на картку й думав, думав. Він був пішак, це правда, він ішов просто, але він міг бити вбік. Він мусив бити вбік — він мусив зайти на сусідню, незнану, смертну лінію. В його руках опинилася убийча сила й він згадав як давно, давно, юнаком він короткий час мріяв про те, щоб мати цю силу в руках. Він знову мусив зійти на сусідню, незнану, смертну лінію — він мусив бити.
Кінець кінцем, кум зводить очі.
«Так хто, ти кажеш, такий?» питається він сиплим голосом.
«Та полковник якийсь, забув як його на ім'я»,
Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета, й іде до дверей.
«Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч чого приходив. Чи не хліба позичати?»
«Хліба» — одповів кум і вийшов.
Чоловік у шинелі і кашкеті пішов до скрайньої хати, що по-біля станції,
Увійшов у хату, взяв ножа і почав копатись у долівці. Жінка і діти мовчки дивилися на батька.
«Хліба приніс?» боязько запитала жінка.
