відти не можна. Це — смерть у жовтому лепові. Колись це були ями, над якими спинився плав з нанесеного очеретиння, зайшовся піском і прикрив собою воду.
Обійшовши вікна і вимивши чоботи коло хане в канаві, ви заходите до хати. Уподовж стін — піл, на ньому лежать троє-четверо мисливців. У кутку плита, на ній парують два колосальні чайники. Коло входу з рушницею, в якої одна цівка розірвана, порається високий дід Ахмет. Брат його — такий самий високий, віспуватий дід Махмет — приніс із села Сарвай пендир і дістає гроші від одного з мисливців.
Міліціонер Сергій з Баку мірним голосом розповідає, як він жив три роки в горах серед лезгінів. Жінка його покищо порається коло печі — Сергій взяв сьогодні з півдесятка крижнів, отже, буде вечеря.
„Я жив серед них три роки“, розповідає Сергій.
„Ясно, як я туди їхав, мені добрі люди казали, що не проживеш ти там і трьох день, як тебе категорично заріжуть, а якщо й не заріжуть одразу, то все одно конечно підстрелять десь поза авулом з тапанчі (така саморобна пістоля) або з шомполки, чи берданки, а може і з рушниці центрального бою.
„Ну, я тоді ще був молодий (Сергієві зараз років двадцять) і нежонатий, по-тюркському знав, по-лезгінському трохи, з людьми умів обійтися культурно, отже, хто зна, хто кого раніше підстрелить.
