Кізякові стіни немазані. Вікон, рам і дверей нема. Бебехи лежать на землі, на плузі. Ні огорожі, ні городу, ні деревця. Коло дому вовтузяться діти. Але Ман не бачить. Всю його увагу забрав другий об'єкт. Уздовж дороги плентається неоковирна тупорила, скуйовджена істота. Ось вона спинилася і закопала писок у землю. Після цього вона двічі незадоволено хрокнула.
І враз цілий рій думок, леґенд з історії єврейського народу напливає в Опель, аж стає тісно. Вікові заборони і вікові забобони встають стіною перед автомобілем. Погане м'ясо!
— Перша єврейська свиня! — каже Ман.
«Перша єврейська свиня!»
Перша єврейська свиня флегматично подивилася на Опель і подалася далі. Ми ж, навпаки, вилізли з Опеля і зосталися на місці. Навколо нас зібралося скільки душ євреїв, таких, що їх можна бачити по містечках Західньої України — у стоптаних черевиках, що колись були жовті і що колись були чорні, а тепер стали сірі, без галстуків, але з кнопкою там, де пристібується комірець, скуйовджені, неголені і зім'яті.
Це переселенці двадцять сьомого року. Як з-під ринви посипалися скарги, прохання — вони балакали швидко і скромно, як нелюби-діти з сердитим батьком — і всі хитали головами.
— Що ж, у них усе гаразд. Озимі вимерзли чисто, а вони сами не вимерзли, хоч топити було нічим, бо не заготували кирпичів. Городи оце садовлять, але городини немає, бо всю, яка й була, давно поїли. Хліба теж немає. Школи покищо теж немає. Бань покищо теж немає. Медпункту покищо не влаштовано.
Ми зайшли в дім. У високій, немазаній хаті стоїть шахва, переділяючи її на дві половини. Десь стоїть самовар, на самоварі чиїсь штани. Нема де ступити ногою — вовтузяться діти на купах одежі, мотуззя, подушок, горшків.
139
