знову їхати візником, чи нам, інтеліґентам, пощастить на автомобіля. Смачні уяви про Опелі і Доджі носилися в моїм голоднім мозку.
Перед вікном кімнати щось дуже заторохтіло і загуркотіло, наче висипано на брук вагон каміння.
— А це ваш автомобіль, — сказав аґроном, і, побачивши, що ми трішки перелякалися, пояснив, що це хоч і старий автомобіль, але їздить справно.
Це був дійсно дуже старий автомобіль. Угорі він був весь латаний дошками, а типу його не можна було добрати ніяк. І не грузовик, — і не пасажирська машина. Тільки пізніше ми довідалися, що це колись був санітарний автомобіль. Шофер закрутив ручку, і ми хитнулися вперед.
Нічого, можна було їхати і цією машиною. Правда, Ман грозився, що коли його ще раз ударить головою об стелю, з ним буде нервовий шок і його доведеться везти в лікарню. Але, врешті, він учепився руками за дошки і з честю витримав іспит.
Мене не вдарило головою об стелю: я зразу ж зрозумів, що моє призначення — придержувати рукою дверцята. Інакше ті дверцята розчинялися кожні півхвилини, бо намість автоматичного замка вони трималися на доброму старому іржавому гвоздку.
І все ж таки це був Додж. Тим то він і держався так довго в роботі.
— Давно б пора його перевести на соцстрах, — казав єврей-шофер. — Є вже нові машини, але на них херсонське начальство виїхало в об'їзд по окрузі.
Ми довго підстрибували і падали. Ховрахів не було видко, бо грізний гуд старого санітара розганяв їх за троє гін. Взагалі нічого не було видко, бо…
Наука доводить нам, що люди бачать не тоді, коли видко і коли близько, а тільки коли в них вистачає уваги на те, щоб бачити. Коли ж у тих людей через якісь причини уваги не вистачає, то вони не бачать.
172
