Окроме квітів, у домі болгарина є старий гардероб, люстро й дзиґарі фірми Ле Руа а Парі. Справа в тому, що болгарина-середняка, ба навіть незаможника в нас на Харківщині мали б за куркуля. Бідняк у нас це Григорій на Лисівському хуторі, що хазяйнує на трьох гектарах чистого піску, не має городу, бо повідь зносить його грядки щовесни в озеро, і їсть із сім'єю хліб з чорної суміші жита, ячменю й гречки.
— Болгарин же має дзиґарі. Правда, в Сави це не Ле Руа а Парі, а просто ходики тресту точної механіки. Зараз пів до третьої, а на Савиному годиннику за двадцять хвилин шоста.
Але тому не винний Держтрест точної механіки. У Коларівці, де все незаможнє і мало ж все індивідуальне господарство, об'єднане в колективні артілі, годинники становлять головні кадри «одноособового» населення. Всі ці розмаїті дзиґарі йдуть кожен на свій смак, при чому диференція між їхнім часом доходить п'яти-шести годин. На станцію їздять так, як по всій славній Україні — за півдоби до потяга, щоб був час посидіти й побалакати, й поспати на вокзалі.
— Саво! — сказали ми. — Ваш годинник утік уперед на дві години й п'ятдесят хвилин.
— Хубав! (добре) — сказав Сава. — Як ставити? — Став пів до третьої.
Сава, повагавшися трохи, зліз закаляними чобітьми на чисту ковдру і пересунув стрілки. Стало чотири.
— Мало, — сказали ми. — Зараз пів до третьої, а не чотири.
— Хубав бъди, — сказав Сава. — Нехай так буде. Чотири для мене саме добре. І він ізліз із ліжка.
Ми переступили загорожу з каменю й кізяку, що відокремлює грязюку кожного селянина від загальносільської грязюки. І знову ця загорожа постановила перед нами питання.
Коли дбайливий болгарин, витягаючи з-під плуга каміння, потім ретельно везе це каміння додому й поволі складає за
25
