Близько Махач-Кала. Зовсім стає тепло. На калюжах зелена, жива твань — це третього лютого, коли в Харкові хрищенські морози. Контури гір стають гостріші. Потяг теплу здіймає куряву.
Зима, що схожа на нашу пізню осінь, коли пожовкли очерета й опало листя з дубів. Горби ліворуч стали вже гори — це даґестанське передгір'я.
Праворуч появляється Каспій. Серце б'ється, побачивши його, так само, як близько кожного моря, не зважаючи, серце, на те, що з Каспія немає виходу в океан. Людський організм, хоча б і вивчений географії в гімназії, не цікавиться виходом в океан. Серце б'ється, коли очі бачать бирюзову, вузку смугу в вечірньому вікні вагону. О, колосальна калюжо! О, гігантська солона ванно! О, зелений акваріуме з десятипудовими рибками! О, просторе плянктонів, нектонів і бентосів! О, безмежне мокре місце! О, море!
Є інші на світі — сірі — моря: холодна Балтика, що викинула на береги пісок, на якому дід мій садовив картоплю і сіяв овес, свинцювате Нордзее, замерзлі зимою Зунд Категат і Скагеррак. Є інші міста коло тих морей, буржуазні статетичні емпорії, самовпевнені й ситі, що крізь дощовий сон почувають, як ворушиться море коло добрих дамб, підточуючи їх, і як двигтить пролетаріят, готуючи гибіль емпоріям.
То город дощ — холодний і зелений,
Над морем, що під парусом туману
Щодня лаштується його покинути навіки.
Прощає й робить істеричні сцени:
Мов Емі Робсарт Сквайру Тресильяну,
Б'ючись об приступці ґранітного фонтану.
Солону слину ллє на вохкі черевики
По вінця повний кави і какао,
Мов пароплав батавський, дихає й парує,
Що на Руан записаний у книги,
Дощами змитий ясно і яскраво
То город — дощ бульвари пришвартує,
Коло церков, і ратуш Рукосуї
Заметушаться, вигружаючи релігії.
92
