Яку-ж ролю відограє ландшафт у літературі, де абсолютно бракує засобів для його виявлення. Способи виявлення, що їх дає література — а саме слова, становлять тепер другу призму, окроме отої першої і ми розглядаємо об'єкт уже в двократнім переломі. Справді: ландшафтна тема переломлюється тепер не тільки в оці й настроєві мистця, але й у тім слові, через яке він цей настрій пробує передати читачеві. Суб'єктивність, авторська особа, виростають до грандіозних розмірів. Той письменник, що подає читачеві докладні ландшафти знайомить читача тільки й виключно з своєю особою.
Тим то у французькій прозі (найкращій у світі) ландшафту майже зовсім немає. В „Сантиментальнім Вихованні“ Флобера є така фраза (цитую по пам'яті), що описує природу в той момент, коли молодий чоловік уперше в житті зблизився фізично з женщиною: „… високі дерева, що стояли в садку, на мить хитнулися й знову завмерли“. Це все. На багато десятків сторінок роману це все. Читач може добре оцінити і силу цього пейзажу і головне його ролю в оповіданні. Дуже багато прикладів доцільного оперування з ландшафтом ми знаходимо також у Мопасана — там це максимум лаконічности і максимум „корисного ефекту“.
Таким чином ми бачимо, що ідея давати самий ландшафт, відводити якусь самостійну ролю ландшафтові з літературі єсть ідея хибна і то з двох міркувань. По-перше ландшафт майже не дається виявитися в літературі; по-друге він і взагалі не належить до перелічених угорі „кардинальних“, оснівних тем мистецтва взагалі. Цим пояснюється той факт, що прекрасний поет-пейзажист Пєтніков зостався майже невідомий не тільки широким масам, але й критикам і навчителям словес-
