Звичайна річ, що нам треба радити европейців прочитати повість Нечуя і ознайомитися з українською літературою, бо без нашої поради европейці самі певне не візьмуться до читання таких речей, як „Микола Джеря“, а підождуть, поки вкраїнська література не почне скидатися на всяку иншу дорослу літературу. Я тільки не розумію, з чого тут бити себе в перси й задаватися, кепкуючи з того „европейця“. Чи не краще було-б звернути серйозну увагу на оці вади, не ховати по стравсячому голови під „тему–тенденцію“, що ніби-то не дозволяють пристойно опрацьовувати матеріял. Чи не більше було-б користи для читачів від цього, ніж від дитирамбів, та ще й кому! Хоч-би ж хоч Коцюбинському, Стефаникові, чи Винниченкові, а то бачите Нечуєві! Нечуї наша біда, а Ніковський хоче з них зробити нашу гордість. І те, що нечуєва повість дає чималий матеріял, те що Нечуй її написав непоганою українською мовою, справи ніяк не направляє, бо-ж тим більше шкода, що це все зосталося сировиною. Продавати таку сировину за фабрикат, значить знижувати рівень вимог споживача, заганяти його в хлів, замість виводити його звідти.
Через гімназії і інститути благородних дівиць уплив тургенівської й гончаровської прози набув колосальних, загрозливих розмірів. Так само, хоч і в куди меншій мірі, впливають на нашу молодь Нечуї та Грінченки, для яких літературна техніка була ділом підрядним, а за головне правила чистота мови і месіянство. У свій час ці письменники були дуже потрібні й дуже корисні. Тепер їх були-б добре забули, якби не спроби відмолодження на штиб статті Ніковського, що з призирством трактуючи сучасні вимоги до прози, затримують природній розвиток української революційної літератури.
