„Що? — сказав Сандерсон — „паси“?
„Так, паси!“
„Але…“ сказав я, під впливом непевної думки, яку сам не міг ухопити деякий час.
„То цікаво“ — сказав Сандерсон, стромляючи пальця в свою люльку. — „Ви хочете сказати, що оцей ваш привид усунув…“
„Зробив усе, що міг, щоб усунути цей проклятий бар'єр? Так!
„Він цього не зробив“ сказав Віш — „він не міг. Инакше ви щезли-б теж“.
„От, тож-то й є“ — сказав я, знаходячи, що моя блудлива думка знайшла собі вираз у словах.
„От тож-то й є“ — сказав Клейтон, глядячи на вогонь замріяними очима.
На коротку мить усі замовкли.
„І нарешті він. зробив це?“ — спитав Сандерсон.
„Нарешті він це зробив. Мені не легко було його підтримувати, але нарешті він це зробив — і то зненацька. Він був зневірився зовсім, у нас була навіть сцена і потім він прикро обірвав і попрохав мене повторити всю процедуру поволі, так, щоб він міг бачити. — Я гадаю, казав він, якби я міг бачити, я б ураз упізнав би, де я робив неправильно, і він упізнав. — Я знаю, сказав він. — Що ви знаєте? — спитав я. — Я знаю, повторив він. Потім він сказав сварливо: — Я не можу, коли ви дивитесь на мене — не можу та й все; почасти це мені й заваджало увесь час. Я такий нервовий суб'єкт, що ви мене збиваєте з пантелику. — Ну, ми посперечались трохи. Ясна річ, я хотів дивитись; але він був упертий як ішак і раптом я відчув, що стомився як собака; він мене вимотав. — Гаразд, сказав я, — я не буду на вас дивитись — і повернувся до дзеркала на гардеробі коло ліжка.
