„Він почав робити дуже швидко. Я намагався стежити за ним у дзеркало, щоб побачити, що саме було неправильно. Він крутив руками отак і отак, і отак і потім з силою зробив останній жест — ви стоїте випроставшись і одкриваєте обійми, і так, бачите, він стояв. А потім він уже не стояв. Він не стояв. Його не було. Я повернувся від дзеркала до нього. Нічого не було, я був сам з тремтячими свічками й розгубленими думками. Що сталося? Чи сталось що небудь? Може я спав?… І тут з якоюсь абсурдною нотою довершености, годинник, над ґанком вирішив, що наспів час пробити годину першу. Отак: — Пінг! І я був такий серьозний та тверезий як суддя, все віскі й усе шампанське зникло в безмежному просторі. Химерне почуття, скажу вам, гаспедськи химерне. Химерне! Клянусь богом!
Він подивився на попіл від своєї сигари. „Це все, що було“ — сказав він.
„А потім ви пішли спати?“ — спитав Івенс.
„А що-ж я ще мав робити“?
Я подивився в вічі Вішеві. Нам хотілося поглузувати, але щось таке було, щось було мабуть у голосі й поводженні Кпейтона, що сковувало наше бажання.
„Я що до отих пасів?“ — сказав Сандерсон.
„Мені здається, я міг-би їх зараз повторити“.
„О!“ — сказав Сандерсон; витяг ножа й сів виколупувати сажу з своєї люльки.
„Чого-ж ви їх оце не повторите?“ — сказав Сандерсон, закриваючи свого ножа так, що він клацнув.
„Я саме це збираюся зробити“ — сказав Клейтон.
„Вони не дадуть ефекту“ — сказав Івенс.
„Коли-б вони дали…“ натякнув я.
„Знаєте, я за те, щоб ви не робили цього“ — сказав Віш, витягуючи ноги.
