мас. Селян і робітників в Росії вбивають салдати і козаки. Салдати і козаки, Ми думаємо, добре бачуть, хто винен, а хто невинний: убиті — їх братя і батьки. Через обовязок служби, нищучи своїх кревних, вони певно знають, хто повинен бути вбитий, хто покалїчений, а хто лише зруйнований… І наконець, — невинно вбитий, він — в рай іде! Нащо-ж тут кричати про звірства, злочини… і таке инше? Не кождий може в рай попасти так дешево та скоро як вірнопідданий Царя Росії, намісника Христового на землї і сина православної церкви… І — дальше: що значить для краю з таким величезним населенєм, хочби мілїон убитих? А ми за цїлий рік працї коло знищеня народної волї убили не цїлого пів мілїона… А все таки ґазети цїлої Европи кричуть, що Ми тиран, Ми вирід… Нас в Італїю соціялїсти не пустили, упереджуючи, що висвищуть… Висвистати Царя! Невже-ж се кепський актор? Ви забули, як не зле Ми грали ролю доброго Царя і Миротворця, майже пять лїт? І вся Европа — вірила, що Ми дїйсно “добрий малий…”
Тут Царь задержав ся, подумав і сказав нахмуривши брови:
— Ну, се злишне… Як сміє він, Наш підданий, оправдувати поступки свого пана? Осел!… І нащо він поставив тут точки? Поет, а знаки перепинаня зле ставить… ідіот!… Дальше…
“Вірмени на Кавказї побиті руками вірнопідданих Татарів? Але прецїнь сїй подїї надали вид національної ворожнечі і треба було вірити, що воно так і є, що се — правда. А як могло трафити ся, що Вірмени і Татари, віки проживши разом як други, знов стали непримиримими ворогами? Що-ж в тім
