— Спустїть їх… Однак, як хоч одна рука у вас рушить ся — з гори прошу, даруйте Нам! але Ми позбавимо вас житя! Наше житє потрібне російському народови, він так дорого платить за него!… Скінчім промову… Де Ми задержались? Так от…
— “От короткий спис Наших скромних справ, котрі ґазетярі роздули до величини злочинів Івана Грізного і других монархів, котрих нещастє лежало в тім, що їх піддані не признавали всеї незміримої власти, зісланої від Бога царям. Все друге, що Ми доконали, малозначне і не варта навіть згадувати про ті дїла, без котрих власть Царська не може бути кріпка, народи щасливі і мирні… Так, приміром, від часу до часу треба розстрілювати робітників, щоби вбити їх подлі мрії про висшість робочого народа над забеспеченими і непрацюючими людьми, підпорою держави. Селянам треба, щоби їх деколи вибили, або стріляли до них з рушниць. Се повинно їх переконати, що Монарх не забуває і про них, що перед Його престолом — всї рівні! Купцї, шляхта, духовенство, робітники і хлопи в моїй демократичній державі — всї мають рівні права перед законом на баґнет і шибеницю. І Ми маємо право гордити ся сим. Ми Нашу промову закінчимо пригадкою, що лише Бог, помазавший Царя на царство, має власть судити Його справи”… От і все! Коротко, сильно, всїм зрозуміло… Ви запамятали?
— Так, — відповів я.
Микола II. підняв палець в гору і говорив далї:
— Але, по тім всїм, що сказано, Ми всетаки конституціоналїст…
Він зітхнув.
— Тому, що абсолютному монархови тепер нї-
