пильно оглянув моє тїло і коли наконець всї переконались, що у мене нема бомби і що я маю шию зовсїм добре надаючу ся на те, аби мене повісити — сказав до мене:
— Ідїть!
— А… убрати ся можна?
— Не треба!
— Але позвольте…
— Не розговорюй! Марш!
Двох з них, винявши шаблї, станули коло мене по боках, третий ішов зі заду, тримаючи револьвер на висотї мого карку. І ми мовчки пішли салями палати.
В кождій з них сидїли і стояли люди, вооружені від пяти до зубів. Образ мого ходу був видно звичайний для них, — лише один, облизуючи губи, питав моїх товаришів:
— Пороти чи вішати?
— Журналїст! — відповіли йому.
— А… значить вішати! — рішив він.
Мене провели у велику кімнату без вікон і з одними дверми, тими, котрими я увійшов. Під стелею горіла блїда лямпа, обливаючи кімнату рівним, мутним світлом. Під лямпою стояла невеличка гармата і кромі неї в кімнатї не було нїчого. Та скромна обстанова, на місци перепиху, котрий я сподївав ся побачити, не подобала ся менї. Було в нїй якесь пригнобленє, щось що насувало на мою душу невеселі здогади.
— Нема чого тут розглядатись! — звернув мою увагу мій сторож з револьвером.
— Я бачу… відповів я.
Мої сторожі привязали мене животом до дула
