гармати, а руки лишили вільні. Потім один з них привязав до замку гармати шнурок елєктричного провода з ґузиком на кінци, віднїс його до стїни кімнати перед мною і там положив його на долівку. Його товариші обмацали шнурки, що лучили мене з дулом.
— Руки в гору! — закомендерували менї. Я підняв руки. Всї три обійшли мене довкола і щезнули. Хтось-там спокійно сказав:
— Готово!
Наступила тишина. Я чув, як у мене на голові встає волосє. Сталь гармати, дотикаючись мого живота, розносила по всїм тїлї дрож холоду. Голі стїни з трох боків сумно дивили ся на мене. Я подумав:
— Не вже-ж се моя послїдна розмова?
І ставало жаль на сю гадку… Менї захотїло ся спустити руку і погладити сталь пушки як гладять собаки…
Але в ту саму хвилину, під долівкою, перед мною, роздав ся дивний шум — немовби хто віддихав глубоким віддихом умученя. Один квадрат долівки зник нагло, а в отворі показала ся невеличка рука і бистро схопила за ґузик. А за нею передімною вискочив зпід підлоги, як корок з фляшки, сам русскій царь з усїми своїми титулами і весь у зелїзї.
Від несподїваного виду я здрігнув ся і руки мої опали.
— Руки в гору! — роздав ся трівожний голос царя. Я побачив, що його палець готов натиснути на ґузик елєктричного проводу і мої руки підлетїли до гори як крила вітрака під ударом вітру.
— От так! — сказав цар і на його обличу поя-
