вило ся щось подібне до усміху. — Як Ми бачимо руки підданого коло карманів, Нам здає ся, що він хоче кинути в Нас бомбу, навіть тодї, як він хоче Нам дати рубля….
— Ваше Величество! — сказав я, — у мене нема карманів…
— Так, так! Ми бачимо! — відповів він, — але все таки держіть руки в гору… Люди стали промітні і люті…
— О, так, Ваше Величество! — щиро згодив ся я.
— Вам не дуже прикро через ті невеликі міри обережности, приняті для охорони Нашого житя? — спитав він.
— Нї! Не журіть ся, прошу… Я привик… — відповідав я йому, не спускаючи очий з його палця, що лежав на елєктричнім ґузику. Малесенький рух одного сустава — і менї в жолудок висипле ся з горла гармати триста штук картачів. Ожидаючи кождої хвилї такого гостинця — не хотячи робиш ся чемним.
— Як бачите — Нам самим не дуже вигідно, але наш обовязок перед Богом наказує Нам страдати! — сказав він, сумно повертаючи головою.
Весь від голови до стіп закований в збрую, як рицар який давний, він як всї властителї народа в наші днї, сидїв на престолї з багнетів. Але убранє його було дуже тяжке і престол не видавав ся вигідним. При неосторожних рухах царя багнети трясли ся і він незручно колисав ся на них.
— Ми читали вашу розмову з Василем Федоровичем, королем Нїмеччини і побратимом Нашим, — говорив цар, розмріяно на пів замикаючи очи. — Ат король! Він король навіть тодї, як у нього зіпсуєсь жолудок… А Ми сего не можемо сказати про себе! —
