лице чоловіка передовсїм хоробливо боязливого, а далї вже лютого і нерозумного…
Його руки нагло обі опали на його колїна — зелїзо нараменників зачепило за панцир, наповняючи комнату холодним, різким звуком. Царь здрігнув ся, оглянув ся і говорив далї — водячи очима по папері:
— От, кажуть, що руки у Царя всегда в крові народа… Яка брехня! Як се можна бачити? Прецїнь Ми не самі проливаємо ту кров?… тому Ми кождого дня по пять разів, а деколи й більше, миємо руки у водї, горячій і з пахощами, щоби навіть запаху крови не було чути… Так! О! Як би Ми хотїли, щоби хто-небудь говорив світови правду про Нас. Через глупі балачки ґазет Европа до Нас відносить ся з упередженєм і несправедливо… Нїхто не знає, як щиро тревожить Нас судьба Нашого народа… як палить Нам серце думка, що він, народ самим Богом відданий в Нашу власть, — нинї повстає проти Бога відкидаючи власть Царя.
— Я хочу правдиво повторити все, що ви скажете, Ваше Величество, — предложив я.
Він уважно поглянув на мене і краснорічиво показав очима на елєктричний ґузик в своїй руцї.
— Так, ви поставлені в таке положенє, в котрім можна говорити лише правду, — і винявши зпід збруї паперець, став читати з нього: — “В ґазетах пишуть, що Ми убиваємо невинних десятками і сотками — се неправда, як все, що напечатано в ґазетах і десять лїт тому назад, вчора, сьогодня, і навіть завтра і за рік в них напечатають, все те брехня і буде брехнею, як не послужить на славу добротї і мудрости Царя Росії. Европа уважає нас деспотом,
