тираном, злим духом Росії, почварою, котра ссе її живу кров і білує мясо російського народа”…
Він замовчав, читаючи собі по тихо, а потім здвигнув плечима і замітив півголосом:
— Нащо він се написав? Дурак!… Гм… так, он де початок…
“…Розумним людям всїм відомо, що всякий правдивий Володар, власть над народом діставши з рук Пана світа, — обовязаний сохранити свій Божий дар за яку би цїну не було. А для того царям треба і вбивати і вішати кождого, хто посміє противити ся святому праву Царської власти над житєм і майном людий. Царь, як намісник Бога на землї, є вірний пастирь свого народа. Жерело мудрости, даної Богом, — Він повинен хоронити серця людий від шкідливих думок, які в них сїє діявол. Кождому цареви треба, аби його народ був непорочно-наівний і щоби принимав все, що випливає з понятя Царської власти, як ласку, зіслану з неба, — побожно, покірно і спокійно”…
Царь перервав читанє, замкнув очи, і усміхаючи ся вдоволеним усміхом, на мінуту замовчав. Потім зітхнув з вдоволенєм і викрикнув: — Як гарно написав, бестія! Великий талан — чужі думки викладає так, гей би він з ними родив ся!… Так, не даром же з війська його прогнали за шулєрство… каналїю!..
— Чи міг би я довідатись, Ваше Величество, хто є автором тої поеми? — спитав я Царя.
— Один жандармський офіцир… великий падлюка… як зрештою всї жандарми серед поетів… Ми хотїли прочитати сю бесїду перед Думою, як Нашу престольну бесїду… але Нам казали, що поезії в по-
