є тривалий, а з війни нічого іншого не маєте, як тільки шкоду.
— Це правда, — відповів я. — Але ж, замість дати ці правила володарям, чому не дали ви їх народам?
Макіявеллі: Пробував я говорити й до народів. Та спостеріг я, що даремним було б говорити до них. Бо народи ворушаться і діють задля їх чеснот, а володарі задля їх влади.
Лев X: Навіщо ж це, врешті, так вихваляти Каструччя і дуку Валєнтіна? Не скажеш бо, що були це люди гідні, щоб їх наслідувати.
Макіявеллі: Послухай. Щодо Каструччя, то скажу Тобі, що, пишучи його життєпис, не мав я іншої ціли як ту, щоб серед італійців, упідлених неробством, плеканням псів, мисливством, жінками й блазнями, розбудити духа любови до військових справ. І прикладом показав я їм одного чоловіка, світлого, що тільки цим шляхом можна дійти до слави й до володарства. Вибрав я Каструччя, бо, либонь, було це імя найбільше відоме, що прийшло мені на думку. І прибрав я його життя багатьома казками, щоб таким робом у більшості людей викликати уподобання. Якби я був міг закінчити цю працю, яка й досі не є ніщо інше як нарис, то був би я дав книжку подібну до Киронайдії Ксенофонта.
Лев X: А дука Валєнтіно?
Макіявеллі: Це був навіжений.
Лев X: То навіщо ж ти хвалив його!
