мусить жаліти, що не було в них одного божества злого?
Далі, говорить Макіявеллі й про Венецію та пояснює, чому він не покладав на неї надто великих надій. Бо „чого не можна сподіватися від устрою, де було більше страху перед побільшенням одиниці, а не думалося про побільшення держави. Їх устрій був так побудований, що кожен великий чоловік мусів із конечности бути знищений; а тому, що неможливо робити великих діл без того, щоб їх виконував великий чоловік, то венеційці й відмовлялися від великих задумів, щоб не бути в небезпеці: мати між собою великих людей. Сенат Венеції подібний до сенату Картаґени: воліла уступити перед Римом, ніж зробити великим Ганнібаля”.
Скільки суперечних думок, міркувань і досі викликає отой невеликий обємом, але повний змісту твір фльорентійського секретаря Ніккольо Макіявеллія „Іль Прінчіпе”. І ця метушня поглядів ізнову оце ожила з нагоди 500-ліття народин Макіявеллія — 1469 р.
Пєтро Паольо Босколі й Аґостіно Каппоні у лютні 1513 р. вкнували змову проти роду Медічів — володарів Фльоренції. Змову викрито. Підозра впала й на Макіявеллія, що він брав участь у змові. Його арештують, тортурують і визна-
