ють… невинним. Але по 14 роках ревної служби для Фльоренції його проганяють із цього міста, і він живе на засланні у своїй рідній місцевості — Сан Кашяно в Долині Пеза, — у ріднім гнізді на хутірку Альберґаччіо, осада Сант' Андреа в Перкуссіна.
Один із істориків каже, що якби не те примусове заслання, то Макіявеллі ніколи був би й не написав ні „Іль Прінчіпе”, ні — найкращий його твір — „Бесіда про перший розділ Тита Лівія”. Макіявеллі напевно ніколи не сподівався, що його „Іль Прінчіпе” викличе в усьому культурному світі стільки розголосу й суперечностей. Цей твір, зараз по своїй появі, не викликав ніякого зацікавлення.
Найперше появився він друком щойно за чотири роки по смерті автора — умер 22 червня 1527 р. На друк цієї праці папа Климентій VII видав „Бреве”, яким авторизував це видання. Від 1550 р. поширилось видання цього твору, поширилось і коло читачів за і проти Макіявеллія. Лихо почалось від „молодечого запалу” Генриха VIII, короля Англії, що у своїх аморозних історіях і їх наслідках покористувався впливом твору „Іль Прінчіпе”. Архиєпископ Кентербері, Реджінальд Поль, який з усією рішучістю противився розводові Генриха VIII, сказав, що „Іль Прінчіпе” „написала рука диявола”. І вже в 1558 р. твір появився на „Індексі” заборонених книжок. Проте, володарка Франції, Катерина Ме-
