Тепер залишається нам сказати про церковні володарства. Щодо них, то всі труднощі є перед здобуттям тих володарств. А здобувається їх або особистими прикметами, або щастям, вдержується ж їх без одного і без другого. Бо ці володарства опираються на стародавніх реліґійних установах, а вони мають таку силу і повагу, що підтримують при владі своїх володарів, якби вони не вели себе, яке б життя вони не провадили. Тільки ці володарі мають державу й не боронять її, мають підданих і не правлять ними. І хоч ці держави неборонені, то ніхто їх не відбирає. А піддані, тому, що ніхто ними не править, не журяться за володарів, не думають та й не можуть увільнитися від них. Тож тільки й ці володарства є безпечні і щасливі. Але тому, що цими володарствами кермують вищі сили, яких людській думці не збагнути, не стану про них говорити. Ними піклується та їх удержує Бог, а тому говорити про них було б для людини завеликою смілістю, а то й зухвальством. А все ж таки, якби хтось мене спитав, яким способом Церква в земських справах дійшла до такої могутности, що — хоч перед папою Олександром італійські потентати і не тільки ті, що їх звуть потентатами, а й найменший барон і пан легковажили нею як світською потугою, то тепер тремтить перед нею
