Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:
— На що нам та голь нещадима здалася?
Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас душить.
Коли наїхали полкові, а лікаря нема. — Дякує — кажуть, — за ласку, та нема в його часу ані години, недужих у його багато, лічить.
— І не силуйте його, — каже стара, — нехай лічить з Богом!
Панночка тільки почервоніла і уста закусила.
Тай було-ж нам, як гостей випровадили! За все ми відтерпіли!…
Тогож таки тижня самого занедужала панночка. Охає, і стогне, і кричить.
Стара злякалась, плаче, но лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, тай живе ближче за всіх — по його!
Тимчасом панночка вбралась, як найкраще, тай лежить у ліжку, як мальована, — дожидає.
Приїхав він, подививсь, розпитав. А вона-ж то вже — і головку хилить і говорить, помісь співає. Побув яку годинку, тай прощається: — Завтра навідаюсь.
Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, тільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: — Що? Як лікар? Показався як? — то вона стрепенулась: — Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний… І що він собі думає!
Лічив, лічив той бідолаха, тай закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, — постерегли відразу, що воно є, тай зслизли.
Стара пані тільки що головою в мур не бється, та нічого не врадить: — Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете — умру!… І не гомоніть! Не домовляйте! Змилуйтеся!
Стара й годі, тільки охає.
