його, не говорить. Він уже і перепрошує, і благає — трохи не плаче.
Панночки приїзжі дивуються: „Отто! Чи хто сподівавсь від його такого кохання! І що ти робила? Як ти Бога просила?“
Наша панночка тільки всміхається.
Питають, що він їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої пані має, та хвалиться: — Се він мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А він на тих сусідочок важким духом дише: — Бодай їх слід запав!
Стара тимчасом розпитує про його, як він собі мається, тай напитала, що в його хутір є.
— Дитино моя! В його хутір є!
— Справді? — покрикне панночка, зірвавшись з місця. — Де? Хто казав?
— Та не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, від якоїсь тітки у спадку йому дістався. Тітка була бездітна; він на її руках і виріс.
— Ах, Боже-ж мій, милостивий! Чому-ж се він мені не похвалився? Мабуть невеличкий хуторець, нічим гаразд хвалитись. А всеж хутір! Усеж держава!
Стріла його веселенька, привитала любо, а він радіє. Не знає, що то витають не його, — хуторець витають!
Об Різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, — аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.
Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає: — Що се я поробила? Що се я починила? Та яке моє життя буде вбоге! На що мене мати на світ породила! Горенько моє! Доле моя сирітська!
Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє: — Чого плакати, моя дитино? Годіж бо, годі!
