— Чому Господь не дав йому панства — багатства? — викрикне панночка, та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.
— Дитино моя! Серце моє! Не плач!… Не будеш ти багатша від усіх, тай убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:
— Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Відродили ви мене, рідна матінко!
— Годі вже, годі, а то й я зарумаю! Отсеж бо! — промовля стара, тай сама і плаче, і сміється.
— Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
— Чогоб то й бажати, та не впадає. Я такеньки міркую: зістанусь я тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй… А щож? Чи там, чи там покинути, — і хазяйство переведеться і впокою душі не матимеш. „Панське око товар тучить“, — не дурно сказано.
— Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!… Ах, бабусю! Ви мене, каже, на світ відродили.
— То будь-же в мене веселенька, — не плач!
— Не буду плакати, бабуню, не буду!
Тільки що жених на поріг, панночка до його: — Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!…
Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись: — Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались… Памятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, — як було з тобою похожаємо, говоримо?
А вона йому: — Садок зелененький, садок квітчастий… Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!
Молодий аж іздрігнувся, і дивиться на неї, ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…
— Щож? — питає панночка, — чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба же хочеш зі мною хазяйнувати?
