І бере йото за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся: — Тиж моя, каже, хазяєчка кохана!
Повеселішала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує тай опоряджає, і сама до всього береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, купує, крає, складує… Як у казані кипіло! Було тоді нам лишко тяжке! Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: „Кому, каже, весілля, а курці смерть!“
На весілля панів, паній понаїздило, — гуде у будинку, як в улиї. Цікаві панночки посаг розглядають, дивуються: „Ох, та якеж отсе хороше!… Ох, і се славне!… Он се яке!… А се мабуть дуже коштовне!“ Інша, як побачить що, хусточку, чи сукню яку, аж очі заплющить, так її за серце і вхопить. Так вони і липнуть до того, як мухи до меду! Ледві вже ми їх збулися.
За тим натовпом, клопотом та трусою, то я й не урвала і годинки з людьми попрощатись. Вже коні стоять запряжені, тоді я побігла. Не можу й словечка вимовити, тільки обіймаю старих і малих.
Молодий приїхав за нею на четверику. Коні вороні, баскії; правив візник плечистий, усатий, у високій шапці, — з наших таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а візник той сидить, як викований з заліза; не обернеться, не гляне.
Посідали пани у той повіз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причіпку.
— З Богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько.
Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить. Іней запушив верби; біліли віти і сияли проти сонця. Дівчата висипали на вулицю; кланяються мені… Швидко-швиденько бігли коні, — тільки в очах усе теє промигтіло. Нема вже
