Пан зітхнув і задумався, а далі й каже: — Ідіть за мною! Візьми її за руку, Прокопе!
Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене за ним, стискаючи мою руку.
— Любо! — сказав пан, — я отсе до тебе молодих привів. Чи вподобаєш?
А тут у кімнаті панів, паній!… І полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський похожає, та все потрохи пирхає.
Наша сидить у кріслечку. Зирнула на нас і відвернулась. Усміх великий простиг, гнівно на пана згляне й питає: — Що се таке?
Прокіп кланяється, просить.
— Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана. Дав нам Господь щастя, — нехай і вони щасливі будуть!
Пані все мовчить, та уста гризе. А полковник і вирветься й загуде, як на трубі: — До пари, бісові діти, до пари! Обоє хороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила!… Хочеш заміж, дівко? — питає мене, та що хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне; вже не сила — випив повно.
Усі пани за ним підхопили: — Одружіть їх, одружіть!… Чуєте: кум ваш, полковник, говорить що до пари…
Тоді вже й пані: — Та нехай собі!
Ми й не счулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісенько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані…
Дуже вона гнівалась на пана: — Як ти мене підвів! — дорікає. — Я сього не можу тобі подарувати, як ти мене підвів!
— А тобі, — свариться на мене, — тобі буде!
— Нехай уже буде, що буде, — думаю, — та вже ми побралися! Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мій!
Я зосталась при пані, як і була. Ще гірш наді мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду,
