Дітвора так і сипнула в сад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх, а стара обділя… Загуготіло, загомоніло коло нас: звісно — діти. Коли се зненацька, як гримне пані: — А то що?
Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги, — тільки залопотіло. І в мене серце заколотилось.
Бабуся спокійненько відповіщає: — Се, каже, я по яблучку діткам дала.
— Ти дала? Ти сміла? — заверещить пані; сама аж труситься. — Ти, мужичко, моє добро крадеш!… Злодійко!
— Я — злодійка?! — вимовила стара… Зблідла як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.
— Більш красти не будеш! — кричить пані. — Я тебе давненько пристерегаю, — аж от коли піймалась… Панські яблука роздавати!
— Не крала я зроду-віку мого, пані! — відмовляє стара вже спокійненько, тільки голос її дзвенить. — Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої-ж душі мало?
— Мовчи! — писнула пані, наскакуючи.
Хруснули віти. Зза зеленого листя визирає мій чоловік, та такий у його погляд страшний! Я тільки очима його благаю.
— Злодійка! Злодійка! — картає пані бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару і штовхає.
— Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно, пані!
— Ти ще зі мною заходиш?
Та зі всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
Захиталась стара; я кинулась до неї; пані — до мене… мій чоловік — до панії.
— Спасибі, моя дитино, — промовляє до мене бабуся. — Не турбуйся, не гніви панії.
А пані вже вчепилась у мої коси.
— Годі, пані, годі! — гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. — Сього вже не буде! Годі!
