— А в вас там як? — питаю в його.
— Як? На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
— Ох мені лишечко! Годино моя! — зажурилась хазяйка.
Дядько тільки вуса покрутнув.
— А стара? — питаю.
— Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам.
Питаю за себе, що там пані казала.
— Еге! Було за вас обоїх панові на горішки: — Через твій, каже, розпуск двох робітників утеряли! Хтож дурнем зістався? — Се все пані; а я скажу: — Дурень не дурень, а стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.
Хазяйка тимчасом вечеряти просить. А Назар дістав ізза пазухи пляшку горілки і поставив на столі.
— Випємо, — каже, по повній, бо наш вік не довгий!… Бувайте здорові, в кого чорні брови!
А дядько: — Що се, — каже, за горілка? Лучче води напитись, як такої горілки!
— Коли хто схоче, то напється й води, — озвавсь Назар.
— Горілочка, здається, добра, — каже хазяйка.
— Бодай тому шинкареві таке життя добре! — відгримнувсь дядько.
А проте випив іще, й іще. Випє і сплюне, налиє і знов випє.
Стара дивується та головою хитає, а далі вже не стерпіла: — Щож ви так її гудите?
— Не твоє діло, бабо! — гукнув дядько, — для приятелів пємо всяку.
— Та на здоровлячко-ж!
— Знайте нашу московську добрість! — додав Назар.
Вечеряємо, говоримо; а дядько пє тай пє, тай пє. Зблід на лиці і на стіл схилився. Дивиться на нас із чоловіком, тай каже: — Ой ви, молодята, молодята! Не довго житимете в купці… Та годі, не жу-
