лість і наче у перш пізнали своє турбованнє та вбожество.
А мати дивила ся на них. Вона озивала ся до них, то, знов без слова, без мови гладила по головцї, то знов посилала ближче піти полюбувати тим чи тим, то знов показувала їм те або друге.
— Мамо — каже старший син — ходїм до дому!
І усї дїти почали прохати ся: — Мамо, ходїм бо до дому!
Галя тільки міцнїйше прикушувала свої пучечки маленькії.
— До дому? До дому? — перепитала мати. — Вже до дому хочете? Чи не погуляли-б ви ще на ярмарку, мої голубятка? Чого-ж се так хутко до дому, мої кохані? Та ви ще усього ярмарку не бачили!…
— Дарма, мамо, ми до дому хочемо вже — кажуть в один голос сини.
— До дому? То ходїм до дому, пташки мої! вимовила вдова і ледві що вимовила — то до дому ходїмте, мої дїточки! Галочко! Подай менї ручечку. Може понести тебе, донечко?
Галя простягнула рученьки до мати і як уже на руках була у неньки, такеньки міцненько обхопила її за шию і сховала личенько на плечі.
І пішли вони усї до дому.
Купи людей усе ріджали, що далї вони йшли, усе дужче відрізнявсь голос від голоса, гук від погуку: усе було вільнїйш проходити по улицях. Ось і кінець місту і вже з гори видко
