усю-всеньку луку зелену, й Днїпро синїй і за Днїпром гори — близькії одна над одною зеленїйш, далекії одна над одною синїйш.
— Кажіть, дїточки, чому такі мов невеселії ви? — промовила вдова. — Піждїть, мої любенькі от Біг дасть… — і не доказала, що Біг дасть — чи то разом вона надїю стратила, що дасть Біг що небудь колись, чи то вже дуже важко їй стало дожидати до того часу.
— Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мої дорогі? — промовила знов вдова. — Ох, Боже мій, Боже ти мій милосердний!
І знов усї мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутнїйш плескавсь та колисавсь Днїпро, а гори за горами все вище й далї знимали ся — високо-високо й далеко-далеко! І такеньки вертаючись до дому із ярмарку, із поуз зграї живої, із порожними руками, брати дивились на ті високі та далекі гори й думали собі, що там за тими високими й далекими горами — що там?
— Мамо — поспитав менший син — що се, який се шлях он там, тамечки по горі в гаю і кудою він звиваєть ся?
— Шлях той? Ох, моє голубятко, сей шлях проводить тудою, де я з роду віку не бувала — у далекії міста и села. Покійний ваш батько, хай царствує, ізжав тим шляхом, як служив у війську, й чула я від його, що се шлях небезпечний. При тім шляху розбійники розбивають: звиваєть ся він темним непроглядним бором, проходить між камяних, крутих гір… Бу-
