ло й слухати, як ваш батько-покійночок розказує, то мороз з-за плечей бере.
— Чи на батька теж розбійники нападали, мамо? — спитав менший брат.
— Нї, моя дитино, нї, Господь милував. А то товариша його, якогось Ласуна, так напали і полонили його. І жив він, Ласун той, у них у камяній горі, у печері, аш три днї, чи що.
— І що-ж він там у них бачив і чув мамо? спитав середний брат.
— Чудове богацтво він там бачив, моя дитино! Печера тая у них сповнена золота та срібла та дорогого каміння самоцьвітного. З золота та із срібла його там смачненько годували й напували і спати його клали під одягали злототкані, на мякенькому пуху. І конї в їх були у золото, в сріблю зашпанї. З роду-віку нїхто й не снив такого богацтва та розкоші, якова в них там — казав Ласун вашому батіку-покійничку. Звали вони Ласуна жити із собою: Зоставай ся, Ласуне, жити з нами — говорили — житє тобі буде хороше й привільне в нас.
— Що-ж Ласун? — спитав старший син.
— А Ласун був і погодивсь і зоставсь у їх, та коли зараз напала його туга. Жалко стало жінки, дїток, своєї хаточки, свого спокою. Став він у їх просити ся: — Відпустїть мене, добрі люде, будьте милостиві! — “То йди собі!” — Накидали йому повну шапку золота й срібла й пустили його. “І як пішов я пріч від них — казав Ласун вашому батькови — от дуже менї як стало жалко їх кидати, хоч плач!”
