— Теперки не чути про них нїчого, моє серце! — одказла вдова.
— Деж вони подїли ся, мамо?
— А хто їх зна, мій голубе! Чи вони перевели ся, чи пішли далї де, не краще привіллє… Ох, дїточки, втомилась я дуже, кохані! Ляжу тут, чи не засну коло вас.
Вдова лягла на траві й затулила була очі, та сон не змагав — очі усе одмикали ся та на дїточок продидляли ся, що тут сидїли усї задумані, поки аж Галя не поклала рученят їй на лице, та не заспівала “котка“ й “голуба”, прикликаючи сон та дрімоту.
Заснула вдова, тай Галя ї себе заколисала своєю пісенькою і впала сама коло мами у міцненькому снї.
А брати сидїли та дивили ся на високі, лїсом урослії, далекії гори, очей не звертали — дивили ся та часом поглядав старший брат і на місто веселе та гучне. І так вони задивили ся, так вони задумали ся, що смеркло — вони не завважали і схаменули ся вже тодї, як Галя прокинувшись, вигукнула: — Ой, як темно! — Де-ж бо сонечко?
Днї приходили й уходили. Богато ще сьвяткувало ся сьвят, чимало ярмарок ще становило ся, тільки що вдовині дїти вже нїколи більш сьвята такеньки не дожидали і нїкому у ярмарок уже не просили ся й не ходили.
Росли вони собі та виростали, ходячи та бродячи по улицї, дивлячись на гучне, бучне місто та у другий бік — на тихі, високі урослії гаєм гори, на той шлях поглохлий, що звивавсь
