ко, без дружок і без сватів, без роду й без друзїв, у двох сами й повінчали ся собі любенько.
І того вечора таки недїльного з Київа виїхав славний новий віз, запряжений двома міцними волами. На возї сидїв гарний козак молюдий, го йому мабуть добре було жити у сьвітї, а коло його близенько-близенько сидїла молода козачка у білій намітцї — о, яка-ж хороша, щаслива козачка! І поїхали шляхом до села Глибова.
Понад Днїпром, поуз гір, є богато камяних печер і в одній такій печері зібрали ся девять братів-молодцїв. Хто лежав, хто сидїв: палило ся кілька люльок… У, які-ж округи скелї та шпилї! Днїпро прориваєть ся, розбиваючи кручі між них і гурчить по камінню й високо прискає, перелїтаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилї кипучій та бистрій крутить ся й вертить ся. Окрім ясного того неба у горі да грукучого Днїпра у низу, за шпилями-скелями округи видко далеко-далеко темнії гаї, ще позлочувані вони іскряним сонечком.
Старший брат і усїм отаман сидить, люлька його згасла й дивить ся він у землю і нема у його на лицї нїчого, опріч обичайного суму та моцї.
А инші брати не так: один брат гроші лїчить, а коло його другий дивить ся неначе з гнївом, неначе з погордою на них: третїй знов теж дивить ся і чи він сумує чогось, чи він у
