чімсь каєть ся — хто його зна: один здаєть ся, спить, одвернувши ся од усїх до стїни: другий лежить, дувлячись байдужними очима, закинувши руки під голову, мов порішивши вже з усїма докушними думками на віки: двоє палять люльки, люльку за люлькою, тільки вилїтає іскра та дим вєть ся й повиває своїм звоєм невеселі їх обличчя: самий менший сидить коло дверей до печері і з першого огляду на його видно й ясно, що сповнена його голова кучерява смутних мислоньок, а серденько біднесеньке сповнено туги та ще гіркої притуги.
А у печері анї золота, анї срібла, анї каміння дорогого. Гола, сїра се печера тай більш нїчого. Холодно там, твердо, нїде там і голови прихилити вигідненько…
Вечір наступав тихий та рожевий. І все порожевіло: кременисті шпилї, грукучий Днїпро у низу, далекії, темнії гаї на верховинах ріських і навіть пташка, що пролинула по над Днїпром. Лїсова берізка легенько звідкись запахла і очі не знаходили округи, де було їй тут зрости нїжній квіточцї на дикому камінї.
Середнїй брат, що здавало ся, спав, разом піднїс голову й промовив: — Чи не пора?
Усї оглянули ся й два голоси йому одказали: — Ще не пора, ще рано!
Середний брат змовк і знов одвернув ся до стїни, знов наче заснув.
Рожевий вечір розготавсь та розгоравсь пломенистий, потім почав темнїти та темнїти: місяць вирізував ся з-за верха гори і заблискотїли зорі на небі.
