Господи, милий Боже! Чарівничі це були чисто пісні! Иншому трапилося підслухати, як він співав і де-що переняти — тільки що не на веселі радощі ці пісні були складені, — і хто їх переняв, хто почув, кожен голову схилить ї задумається…
Одного разу поїхав Кармель у чуже село, верст за двадцать неміряних, у млин. Рано-пораненько він виїхав і довго їхав усе полем. Ранок був ясний-найясний і теплий-найтеплий. Поле зеленілось, як оксамит зелений, росиночки блискали, сонечко зіходило, жайворонки співали в високості; по нічнім дощичку порох ледві знімавсь над шляхом, свіжість така округи й широта і благодать, що не надихаєшся… Він усе їхав та співав. То тихенько співав, про себе, то знов голосно, на усе поле пісня розносилась його. Та й сим ранком ясненьким, веселим ранком усе таки об тім самім співалося у його сумній пісні, — усе прохалося ради, спокою, вияви, усе, мабуть, ті ж самі постаті вбогі й скривджені уявлялися, як очима перебігав він квітущі поля округи. Вже великий гай йому на дорозі і шлях пішов тим гаєм. Величенні, посплічні, міцні дуби стоять, не шумлять і не шелестять, а поміж ними проквітають калинові кущі, проквітає рожа гаєва, а при самій землі росте трава густо і усяке зілля. Кармель їде гаєм і співає, коли
