бачить — недалечко від шляху молода дівчина зрива якесь зілля і плаче гіркими слізьми. І у такій вона тузі була, й у такому смутку, що ледве чи оглянулася, почувши його пісню. А Кармель в один мент, як її забачив з воза, і опинився коло дівчини. — „Добри-день!“ — каже їй.
— Добри-день! — одказала дівчина, глянула на його смутними очима і зщухли сльози її: зроду-віку ще вона не бачила, не снила такого красеня, який стояв перед нею. І не чує вона, що він її питає: — „Чого ти, дівчино, плачеш?“ — А він дожида її слова одвітного і, глядячи на дівчину, очима б випитав, як би приміг, — і бачить він, ще се вбога й гірка дівчина: її білі плечі просвічують крізь плохеньку сорочку, спідниця на їй вицвіла й уся в латках; на молодім личку нема румьянцю; устоньки рожеві не мають звичаю всміхатись, хороші очі впали й смутні, і сльози на щоках як зупинилися, побачивши його, так краплями й дріжать. У руках дівчина держала зілля зібране.
— Чого ти, дівчино, плачеш? — спитав Кармель, і тоді дівчина дочула його питання, та хоч дочула вона — нічого не відказала, перестала дивитись на його, а утопила очі у гаєву гушу.
— Чия ти, дівчино? Де живеш? — пита Кармель.
