— Я наймичка з Ланів, служу там у хазяїв, у Книшів — одказала йому дівчина.
— Лихі, мабуть, люде ці Книші? — каже Кармель.
Дівчина на сеє не одказала, почала зривати та збирати зілля.
Кармель теж, поруч з нею йдучи, зілля зриває та дівчині подає, а дівчина бере — і усе Кармель питає її про життя та про буття. Та як став він говорити, яково важко у чужих людей жити та яково сумно. Почала тоді дівчина знов сильно й гірко плакати. Так сльози і льються, так і котються по личеньку біленькому. А Кармелю так жаль дівчини, що хоч вмірати лягти!
— Не плач, не плач! — говорить він до неї.
— Як же не плакати мені? — одказала дівчина, — самі сльози льються!
І довго лилися сльози перед Кармелем, наче солодко їй було перед ним своє горе виплакати.
Потім дівчина каже: — Час мені до-дому: хазяйка з зіллям дожида!
Дві слізки останні скотилися, рожеві устонька всміхнулися любо та щиро.
— Прощавайте — промовила дівчина.
— А Кармелю з нею прощатися усе одно, що ніж гострий у серце. Просить він дівчину: — „Сідай, дівчино, на мій віз, я підвезу тебе до Ланів: мені по
