дорозі!“ Зирк! а віз його далеченько — воли завернули у бік і пасуться. Кинувсь Кармель, вивів волів на шлях, посадив дівчину на віз, сам сів коло неї і поїхали.
Їдуть, мовчать та думають; їдуть зеленим гаєм. Вони разом наче опинилися у якимсь божім раї, в якимсь непевнім щастячку: на лиці жівцем румьянець зарумьянів, уста злегка розтулилися, немов серце міцніш бьється. І здалося їм, що доїхали вони до села хутенько так, як би птах легкокрилий перепурхнув. Ось кінець гаю, видно у бік село Лани, велике, багате село, панський будинок з білого каменю стоїть, немов палац над усім селом, на узгірьячку округи його квітники рябі, аллеї темні… Пишний се був будинок і вкинувся Кармелеві в вічі своєю пишнотою. Якась наче хмара темна повила його обличчя гарне. Ясні очі дівочі дивилися на Кармеля і у той самий черк і собі посмутилися і тихий голос поспитав його: — „Чи ви знаєте сей будинок?“
— У-перше бачу, — отказав Кармель, — та багато я бачив вже таких скрізь.
Уїзжають вони у саме село Лани — проїхали три вулиці, й дівчина встала з воза, подякувала, попрощалася, пішла й зникла у заулочку, а Кармель далі поїхав.
Їхав Кармель далі, та все тільки оглядавсь на
