ги на серцю, суміш із якоюсь радісною надією.
Від свіжого нічного повітря вона прийшла до памяти, нарешті й сльози припинилися і думки взяли лад.
Усе навкруги було таке свіже, пахуче та цвитуче! Усе таке любе і близьке серцеві! Уся сповнена любови й смутку вона нахилилася і палко почала цілувати траву, квіти, нахилене гилля, звертаючи туди і сюди очі свої, виказуючи усею істотою і вагання і щиросердну прихильність до чогось не зовсім ще ясно зрозумілого, але що вже поглинуло усю її душу.
Легенький шелест між деревами проняв її морозом. Вона припала до землі і уся її біла постать потонула в розквітлому білому гиллю.
Все знову замовкло.
Вона на якийсь час немов прикипіла до землі серед цього німого саду під мягким світлом і мерехтінням зір, серед тихомирних пахощів квіток і трави — всюди кругом неї було тихо і вигуки, що долітали з двору, пронизливо тремтіли в теплому повітрі.
Вона хотіла вже було відхилити гилля, що прикривало її, як знову пронісся легонький шелест, такий самий як і попереду, і просто перед нею виринула здоровенна постать січовика між двома високими черешнями.
Марусине серце радісно затремтіло і слідом потому журно та жахливо затріпотіло.
Постоявши трохи січовик рушив далі, — знати простував до виходу з саду над
