річку. Велетенська постать його здавалася велетеньскою тінню — так легко, так тихо, так зручно пробивалася вона поміж густими, міцно сплетеними між собою черешнями та кучерявими яблунями: ані шелесту не було чути, ані колихання не було помітно.
Сама не розуміючи добре, чому і на що Маруся пробиралася й собі слідом за січовиком, часом лише зупиняючись від тьохканя та замираня серця.
Так обоє перейшли вони через увесь сад, вибралися за огорожу із живої і повзкої живоплотини і опинилися коло річки.
Річка колисалася між берегами з якимось невгомонним ропотом. Побережний комиш сріблився у темряві; золоті зорі миготіли на хвилях і блискотіли у небі. До вяза, що попустив спідне гілля своє у річку, привязаний був човен, хиткий і легенький, як шкаралупа. Сумежна лука, гори — усе повите було тишою і прозорою теплою імлою.
Тут січовик знов спинився, обертаючи погляд у всі боки і міркуючи — як нараз почув позад себе дитячий тихий голосок і в цю ж мить почув дотик дитячих ніжних рученят. Він обернувся, як людина, якої ніщо не в силі ані здивувати ні вразити, і побачив перед собою Марусю.
— А що, дівчино? — спитав він її таким рівним голосом, ніби і в зароді не бувало ніякого лиха ні напасти.
Але Маруся не примогла вимовити й словечка і тільки, ухопивши його за руку, з благанням звертала до його очі.
