Проте ці очі говорили так красномовно і так багато, що січовик погладив її по головці. Щось схоже на ласкаву ніжність, на жалісне співчуття виявила його нахилена постать.
— Можна пробратися до Чигирина! — вимовила Маруся.
— Яким же робом, дівчино-порадонько? — спитав він, стиха усміхаючись.
— В степу стоїть батьків віз із сіном, — промовила Маруся, — воли пасуться теж у степу… Я все знаю, де й що… Запряжемо воли… Я повезу до Книшового хутора… Там річка… За річкою вже чигиринська сила!
Січовик дивився в блискучі її очі, на її тремтячу легеньку постать, що стояла перед ним, і чув, як колотиться маленьке серденько. Він почув нараз, що його мужнє, загартоване серце немов розтоплюється в грудях і щось таке з ним подіялося в цю хвилю, що й опісля не міг він до ладу розказати, а тільки замислювався, згадуючи.
— Хто це тобі цю думку подав, Марусю люба? — спитав січовик.
— А я знаю казку, — відповіла Маруся, — так дівчина від розбійників втікла…
Тихо посувався величезний віз степовим шляхом; при світлі погасаючих зір мигтів степ, недавно викошений і уже густо і мягко застелений молодою травою та квітками, усипаний ще незівялими стогами запашного сіна. Тихо посувався величезний віз шляхом. Тихо було навкруги і
