два-три гукання в далечині, два-три далеких постріли ще більше давали відчувати цю тишу.
Перед Марусею розбігався краєвид на всі боки широко та далеко. Кожний найменший звук ловило її чутке ухо: найменше шелестіння трави або пташиних крилець — і безусипливо її очі зверталися на всі боки і стежили за кожною точкою. У тьмі літнього досвітка не видно було виразно її личка, нічим не виявляла вона своїх думок чи почувань, але вся невеличка постать її на версі кошлатого зеленого воза говорила про її невсипущу пильність, про її томливу тривогу.
Нараз почулося тупотіння значної кінної ватаги; праворуч указалася юрма верхових та скажено летіла до Марусиного воза.
Кілька диких, похриплих голосів здалека загукало до неї:
— Стань! стань!
Вона спинила воза.
Миттю обступили її і питання на чужій для неї мові посипалися з усіх боків:
— Куди?… Звідки?… Чия ти?…
— З хутора, — відповіла Маруся, — Данила Чабана дочка. Везу сіно на хутір Гони, до пана Книша.
Заспокоєні верхівці розступилися трохи і хриплий голос мовив з досадою:
— Я ж казав вам; що фальшива тривога, а ви полохаєтеся, як степовий птах! Ну, де ж ваші шпигуни?
— Про те ніякої біди не сталося від того, що ми проскакали пів верстви у бік!
