— відказав на те другий голос, видимо, якоїсь молодої та безжурної людини.
— Коли в голові гуляє вітер, то все не біда! — незадоволений пробурчав перший.
Дальше бурчання заглушив свист нагая і тупотіння коня, що рванувся вперед.
— Ох, сердитий який! — промовив другий голос із легким сміхом. — За мною, хлопці! Віз захопіте!
Ватага рушила і під її вартою рушив Марусин віз.
Куди дівчина не обертала свої очи, усюди бачила вона коло себе похмурі, зловіщі постаті, грубі суворі обличчя; усі їхали ходою і немов відпочивали, понурившись у свої думи і на час забувши про сторожкі козацькі звичаї. На одних оббличчях знати було сум, на інших турботу або невгавучу відвагу або байдужність до всього на світі.
Коло самісінького воза, черкаючись об нього, їхав уже не молодий верховець. Очі дівчини, призвичаєні до присмерку, добре розгляділи кожну грубу рису його живого, розумного лиця. Він глядів пильно на неї і без слів можна було зрозуміти його погляд: „Чудне отсе мале дівча! Чудний і той, хто обібрав цю крихку цяцьку за погонича серед ночи неспокійного, непевного воєнного часу!“
— У тебе, дівчино, рідні батько та мати, чи ні? — спитав він несподівано Марусю і помітивши, що вона не розуміє його мови, каліченою українською мовою переклав їй це питання.
