— Рідні батько й мати, відповіла Маруся.
Погляд його впився в неї ще більш непевно і став іще допитливіший та пронизуватіший.
— А ваші батько та мати живі?… Багато у вас родини? — питала і його Маруся. — Є у вас діти? Дочки, чи сини у вас?…
Не знати, чи тихий здержливий голосок, чи звичайне питання розбуркало заглушені радощі та тугу на серці; тільки вони прокинулися і допитливе, підзорливо обличчя, що наповнило Марусю томливою тривогою, стало якимсь ігрищем то охмарюючих його тіней то світлих просвітків: спомини, образи, жалощі, надії, здавалося, душили сильну людину, підступаючи живими припливами. Чудно гляділи тепер на Марусю ці підзорливі, попереду допитливі очі, ніби жадаючи найти в її образі якийсь інший, далекий образ, що заставляв, може, колись усміхатися тепер тремтячі губи.
— Так, у мене єсть дочка, — промовив він, помовчавши чимало.
— Велика? — спитала Маруся.
Він усміхнувся. Мабуть перед його очима промайнула дуже маленька, неміцна, хрустка постать.
— В тебе завбільшки, коли ще не менш, — відповів він і тяжко замислився.
Недалечко від шляху видно було тихе, невеличке озерце, окрите немов димовою пеленою ранішнім туманом; від озера праворуч звивався мягкий чорний шлях
