до хутора, над яким стояв тонкою прямою цівкою дим.
Це виднівся хутір пана Книша.
— Господи Ти, Боже мій! яка малеч! — мовив один із ватаги, углядівши Марусю при світлі сонця. — І їде собі байдужнісінько: ні пороху ні кулі не боїться.
— Та таку дрібноту ні одна куля, гадаю, не візьме, — відказав другий. — Все одно, що макове зерно.
— У них і дівчата не боязкі — це вже такий народ, — устряв до них третій. — Я, скажу вам, бачив, як підчас самої колотнечі кров хлющить, земля дрижить і січуться і вмирають, а вона собі ходить поміж тих та визбирує кулі своїх, наче в саду ягоди, їй-Богу!
— Тай гине ж їх скільки! — сказав ще один бесідник, що прилучився до них.
— Та усі ми загинемо так чи інак, — сказав хтось із боку. — В цім тільки й річ, щоб загинути найлучшим робом! От що!
Здалека донеслося кілька пострілів і гук від них, немов чари, в одну хвилю сполохнув усі інші думки, всі інші почування і уся ватага разом перекинулася немов в одну істоту, що чутко нашорошила уха й готова була до відсічи.
— Це з нашого боку! Запевне, це з нашого! — скрикнув молодий офіцер. — Гайда, гайда! У підмогу! Це наші бються! Вперед!
Маруся не вспіла ще й зміркувати до путя, у чім річ, як уже ватага помчалася як вихор і скоро зникли всі з очей.
Віз посувався помалу вперед до Книшового хутора; замигтіли засіяні, але по-
