ного звука не донеслося, окрім повіву пахучого повітря в розквітлім гиллю садка, що обступив навкруги хату.
— І до вашого хутора долітає голосок! — промовив годорожній.
— Це чи не з чигириньского шляху? — мовив і собі Андрій Крук.
Тим часом жіноцтво стало розпрощуватися з господинею, вибіраючись до дому. Одні вели, інші несли дітей. Потонула в запашному розквітлому саду хата, в якій тремтяче світло каганця відсвічувалось на вусатих обличчях, на порозі напів відчинених дверей постать господаря, що проводив очима гостей, які тихо зникали на окружних стежках; двір, що виходив у степ, ніде ані тину ані огорож, окрім шелестячого дерева — це все являло, здавалося, мирний сільський малюнок, але разом із тим малюнок цей також дихав, сказати б, якоюсь особливою, німою та тихою але грізною силою.
З гостей лишилися тільки Андрій Крук та Семен Ворошило.
— А як тепер добратися до Чигирина? — спитав подорожній, спускаючи голос, як звичайно мимохіть робить це чоловік непевного часу, знімаючи розмову про щось для себе важне.
— Трудновато, — відповів господар.
— Тепер туди просто й ворона не перелетить, — зауважив Андрій Крук.
— А чи далеко до Чигирина? — спитав подорожній.
