мантильку[1], як тілько мій Вальорко всадить до арешту премудрого Полонинчука молодого?
— Або я кажу, що не обіцяв?
— Ну, то коли буде?
— Як тілько буду у Львові, то викуплю своє слово, — ніби то послідний наш інтерес?
— А я коли уздрю свої доляри?
— Най лише ксьондз докінчуть то, що ми знаємо, та й доляри самі зайдуть у кешеню.
Їмості злегонька накивували пальчиками на Зельмана і цікавилися, де він примістив нового війта.
— Як-то де?
— На мешкання!
— Як у мене шість покоїв порожніських із нудьги позівають, то я мав би серце пана комісаря в хлопську хату пускати?
— Честь вам, пане Зельман!
Війт усміхнувся і здіймаючи капелюх перед Зельманом і перед панями, признавав, що Зельманові дійсно належиться честь у селі за його розум та за то, що знає всі хиби хлопів і їх злі вчинки, уміє підійти і вислідіти злочинців і все йде на руку владі, яка без нього у цій дикій і чужій, гірській закутині була би безрадною як слабе око без окулярів.
Їмості допитувалися Зельмана, де буде сього вечера танцювати його жінка, а Зель-
30
- ↑ Мантилька (нім.) — накидка.
