Перейти до вмісту

Сторінка:Марко Черемшина. Верховина і інші оповідання (Краків, 1940).djvu/65

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

чинів на конюшинці показує, рибарикам рибку підкидає.

Полонинами молока в бербениці наливає, скором пряче ід — Петрі.

Скали розпікає, гаддя на камінню гріє.

Барабульку та й кукурудзку з землі за чівку на сонце витягає.

Вітри в печерах запирає, аби світ був тихий та запашний та ясний.

Бере та й дівчатам личко красить, молодицям в очі принаду насипає, аби були гожі, як Шепитарюкова ґаздиня — тота, що зеленого ревізора з розуму ізводить.

Тота, що очима потинає…

В церкві жінки Іванів вівтарь зіллями убирають гей до шлюбу:

— Гей, Іванчіку божий, Іванчіку чорно-бривий, роздай діти межи молодиці, аби-с мав шо ерстити, аби-с мав де у кумах бувати!

Лиш Шепитарючки тут не видко. Віді вона святим не требує, бо пишна та красна над усю челядь.

Але перед Івановим вівтарем горить Шепитарюччина свічка, а вона сама ходить ід ґаздам і ґаздиням і шепотом запрошує їх чемними словами на обід за душу чоловічого дєді. Навіть панотець прошений. Будуть ґазди і ґаздині харчувати, будуть за панотцем молитви відмовляти. Буде покійникові душя радуватися…

А святий Іван межи челяддю та межи свічками упріває.

 

64