Перейти до вмісту

Сторінка:Марко Черемшина. Верховина і інші оповідання (Краків, 1940).djvu/66

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

А панотець, що́ приязно службу править — що́ красно говорить:

— Дивіться, — каже — люди: сонечко пражить землю та й випражує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, не годно випражити навіть вужевки. Але не тоту вужевку, що ліси[1] і дараби вяже, але тоту вужевку, що усіх хлопів у один нарід вяже!

— Най-же цес нарід каїться, най свою Україну шанує!

— Най хлоп — хлопа трима́ється, най свою віру держить.

— Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли!

Нарід їсть панотцеві слова і росте високо.

Та лишень закінчив панотець боже слово, а церква заметушилася.

Став мир до дверей пхатися, стали люди виходити, бо пішла погана чутка, що до трупарні коло церкви привезли шандарі мерця пороти.

Нарід глотиться, а шандарі кольбами у груди.

— Ба кого ви, паничіки, в трупарни поклали?

Шандарі здвигають плечима.

Але челядь прилипла до стін і через шпари розпізнала:

— Та же то тварь Шепитарюкова!

— Ба варе котрого?

— Івана Іванового.

 
——————
  1. Ліса — пліт.

65